Вишиванка скаже, де ти народився

На Сумщині відкрилася виставка архаїчного вбрання: хай вчаться кутюр’є!

«За одягом жінки можна було «прочитати» її біографію, визначити місце проживання, сімейний стан. У народі одяг вважався своєрідним паспортом людини», — розповідає завідувачка відділу декоративного мистецтва Сумського художнього музею Людмила Федевич. Різні плахти, пояси, головні убори, а що вже вишиванки — то справді цілий всесвіт. Упорядники виставки «Архаїчні витоки народного жіночого вбрання Сумщини», що відкрилася у Художньому музеї імені Никанора Онацького, розмістили сорочки так, ніби в однієї вишиванки виросли крила — з різними візерунками, техніками, відтінками. Відмінності у вбранні справді помітні — немов для кожної місцевості одяг створював окремий модельєр.

Свого часу довелося здивуватися розмаїттю пісень різних куточків Сумщини. Кожен район співав відмінно від інших. Подекуди навіть сусідні села відрізнялися співом так, ніби представляли різні планети. Те ж саме щодо вбрання. Вивчати його на Сумщині — означає познайомитися з цілими пластами культури. Адже область, як Ноїв ковчег. Вона зібрала в собі особливості тих українських регіонів, з яких її скраяли сімдесят років тому, — Полтавщини, Харківщини та Чернігівщини. А ще окремих поселень сусідніх російських Курщини, Бєлгородщини та Брянщини, що теж увійшли до області, білоруського прикордоння.

Численні наукові експедиції, які були колись можливими, зібрали дивовижні зразки традиційного народного жіночого строю кінця XIX початку XX століть. На виставці представлені чотири основні типи вбрання: класичний український костюм з варіаціями та три типи костюму, який втілював українсько–російсько–білоруські риси.

Навіть назви однакового одягу лунали по–різному. Фартух на Роменщині та Недригайлівщині називали запаскою. У селах Середино–Будщини — застілкою. А на Великописарівщині — завескою. Хустка була для когось очіпком, а для когось — чапцом. Сарафан — сподніцею або шушуном.

У кожному регіоні комплект одягу був своєрідним. На жаль, не всі варіації є в музеї. Наприклад, жіночий стрій так званих горюнів, давньої локальної групи слов’ян, що досліджувався на підставі фольклорних костюмів у селі Ліново Путивльського району, представлений лише світлиною. Та й загалом добре, що виставка показує бодай якусь частку зібраного неоціненного багатства. Зазвичай воно складене в запасниках, бо ж колись окремо існуючий відділ музею — декоративно–ужиткового мистецтва — був виселений із церкви, де функціонував. Церкву, як належить, віддали парафіянам, а от достойного приміщення для експозиції відділу так і не знайшли. А це скорочує вік отаких–от експонатів.

Ще на виставці можна побачити справжні дукачі та інші жіночі прикраси, авторські витинанки Валентини Коздровської та народні ляльки Світлани Грибан і Олени Мартиненко, що оживляють зібрання речей, у яких ходили наші пра–пра–пра.

Алла ФЕДОРИНА