Від 2 до 5 метрів завдовжки та З0-50 см завширшки була намітка — український старовинний плат-рушник, яким жінки завивали голову. На Поліссі й у Карпатах баби ходили в ній подекуди й до середини XX ст.
Перекинуті за спину кінці намітки сягали талії, а бувало й до землі. Намітку не носили вдома, а тільки виходячи «на люди»: до церкви, на свята й на ярмарок, на весілля, хрестини, поминки, похорони. Жінки дітородного віку носили білі намітки. Літні — сірі, жовті й брунатні, чорні — якщо були в жалобі. Робили з найкращих сортів льону, рідше — конопель. На кінцях оздоблювали тканими або вишитими візерунками, торочками, мереживом, плетенням.
Було до 30 способів вив’язувати й укладати намітку на голові. Найпоширеніший — коли один кінець зазвичай пропускали під підборіддям і драпірували в дрібні фалди над плечем, а другий спадав на спину. Могли обидва кінці зав’язувати ззаду у великий бант. Інколи вив’язували два банти по боках або над лобом. Щоб намітка тримала форму, під нею клали луб’яний обруч — кибалку, а також очіпок або хустку. Подекуди вив’язану намітку фіксували довгими шпильками. Тоді її можна було не зав’язувати щоразу, а надягати й знімати, як шапку. Іван Кртляревсвкий в «Енеїді» згадує про «квітку, що баби колють на намітку». Її робили з воску, клаптиків тканини або гофрованого паперу.
Намітка свідчила, що жінка заміжня. Перший раз вона вдягала намітку на весіллі. Молодій завивала голову після вінчання хрещена мати або спеціальні «баби-закосяни». На материну весільну намітку баба-повитуха приймала новонароджену дівчинку — щоб була доброю господинею і щоб її вік був довгий. Зберігали таку намітку все життя. Жінці після смерті її клали в труну або пов’язували на могильний хрест. Наміткою нібито можна було розігнати хмари й відвести від села бурю.
Олена Чебанюк, журнал «Країна», №9 (112) 7 березня 2012 року
Джерело: |
“Рукотвори” |
В тему:
У столиці всіх охочих вчили пов’язувати хустки та намітки
видел такие в старых фильмах украинских!
у меня у прабабушки была похожая!